«Любов народжується нашими найкращими якостями, а закоханість — найгіршими».
Закоханість виникає як спроба задовільнити наші емоційні потреби. Отримати те, брак чого ми відчуваємо: «хочу, щоб мене любили/цінували/поважали/турбувались» Хочу відчути себе потрібним/важливим/сильним/привабливим. Оце все може бути усвідомленим чи не усвідомленим. Ми знаходимо людину, в нас складається враження, що за її допомогою ми можемо отримати те, що нам потрібно, створюємо її образ на якому «залипаємо» і прив’язуємось. Фактично, мозок малює пластир, який намагається прикласти до рани. Якщо людина, про яку ми створили зручну нам ілюзію не прагне віддати — ми страждаємо, бо ми вже вирішили, що це пластир і вже майже приклеїли його до рани і тепер не погоджуємось відривати.
Саме тому, так часто розпадаються пари, коли в терапії лише 1 з партнерів. Ранка зникає — пластир не потрібен. Та й відривати його від здорової шкіри неприємно, але не боляче. Нам не комфортно жити з нашими страхами, нестачами, дефіцитами. Тому, намагаємось їх отак заповнити. І найгірше в цьому — це ілюзія. Бо ми насправді не знаємо, чи є в людині потрібні нам енергії і чи готова вона ділитись ними саме з нами. Ми просто вирішили, що вони в неї є. Хочемо їх отримати. Нам так зручно було придумати.
А от кохання виникає як наслідок наповненості. Тобто, ми вже вміємо працювати з якимось енергіями, відчуваємо їх достатність і готові віддавати, щоб фактично розширити свій світ, зону свого впливу/турботи.
В нас немає фактичної потреби доповнювати себе чи отримувати, саме тому Коханню часто приписують безкорисливість. Це не значить що «йому» нічого не треба. Це значить, що воно виникає без потреби.
Ну от порівняйте: ви спілкуєтесь з сусідом, бо в вас є потреба спілкуватись, але немає з ким. Або, у вас немає потреби спілкуватись, ви можете мовчати тижнями, але спілкуєтесь саме з цим сусідом, бо вам подобається спілкуватись саме з ним. Від бажання, а не від потреби.
Людину, що кохає досить легко впізнати, вона прагне віддати і віддати саме те, чим наповнена сама. Тому так легко і діагностується травма/програма Жертовності. Людина про себе не піклується, а для інших готова нирку продати. Тобто, сама в дефіциті, але віддає. Значить віддає, щоб отримати (схвалення, наприклад). І це не про кохання, а про пристрасть чи закоханість. Або чоловіки часто люблять не відчуваючи стабільності, зайти в стосунки обіцяючи стабільність партнеру. Для чоловіків це такий собі спосіб відчути себе сильнішими, дорослішими впевненішими. Це також про закоханість. Зазвичай, для чоловіків, що відчувають стабільність, «обіцяти її» — буде ледве не останнє, про що вони подумають чи скажуть, бо для них це нормальне явище, так нормально і про що тут говорити (ну, якщо жінка не почне першою говорити про нестачу). Тобто, вони відчувають стабільність і мовчки її віддають: заздалегідь планують побачення, виконують обіцянки, послідовні в діях, приходять вчасно, в них видно якісь повторювані ритуали. Просто віддають, бо в них це є і це нормально.
Тому, любов, зазвичай, не має високої емоційної напруги, бо для людей, що обмінюються — більша частина обміну це не щось новеньке, потрібне, цікаве — а от просто норма така. Щось нормальне.
«Я прагну кожного дня встигнути забрати тебе з роботи, щоб ти ні кроку ногами, вб’юсь, вб’ю всіх по дорозі — але приїду. Я йду на цей подвиг, щоб довести» Частіше — це закоханість.
А от «не прагну і не вб’юсь, просто постійно забираю, але якщо одного разу плани не складуться, просто попереджу і не відчуваю за це сором і провину і не нервуюсь, бо точно знаю, що мене не просто «зрозуміють», а що ось це нормально і партнер ось це також вважає нормальним» — а оце частіше про кохання.
Тобто в коханні зона нормальності в обміні — завжди більша, але зона «нових вражень і відчуттів»- також присутня у достатній кількості. Перше дає парі стабільність, друга — показник розвитку.
В стані закоханості ми зазвичай схильні «перетерпіти» будь-яке ставлення до себе. А кохання виникає, коли ми щось вже не розуміємо про себе, і ставлення до нас стає важливим критерієм оцінки, чи потрібні нам ці стосунки.
Бо закоханість — «мені потрібно», тому перетерплю все інше, щоб мати надію на отримання бажаного.
А кохання — це віддавати. І якщо я не маю середовища, щоб віддавати повноцінно, тобто, якщо людина не приймає, чи не обмінюється (тобто займає споживацьку позицію), мені віддавати не комфортно, складно, не можливо. Я не можу віддати в цьому енергообміні, а значить цей енергообмін мені не підходить.
Ну, уявіть: ви даєте людині щось цінне для вас, а вона відкидає це в темний брудний закуток (от ваш ноутбук чи телефон). Ви що робите? йдете в закуток, забираєте телефон/ноутбук і більше не віддаєте в «погані руки», навіть якщо сам гаджет продовжуєте використовувати багато років. Бо ви готові його віддати, але не готові бачити його в темному закутку, бо знаєте його цінність.
Кохання ми відчуваємо як цінне. А закоханість — це про «випросити» телефон, бо потрібно подзвонити.
Кохання і закоханість легко переплутати із зовні з далекої дистанції. А от із середини переплутати дуже складно. Якщо ви не знаєте що це — це майже напевно — це закоханість.
Це зовсім різні стани.
Тому, любов і закоханість мають різну «чутливість» до здоров’я стосунків.
Закоханість може виживати в токсичних, не гармонійних, нездорових стосунках. Бо це прив’язаність спочатку через потребу, гормони, а потім через звичку. Ми змирились з тим, що не отримаємо того, чого хотіли б, але не хочемо втрачати те що маємо, бо нам здається, що маємо хоч щось. А оскільки, токсичні стосунки завжди змушують нас «згортатись», ми вже не мріємо про свої цінності, а погоджуємось на задоволення мінімальних потреб чи хоча б ілюзію їх задоволення.
А от любов і кохання для виживання потребують звичайного людського ставлення. Не якогось особливо чи надзвичайного, а просто людського: з повагою, без знецінення, без порушення кордонів. Такого, як ми б назвали «цивілізованим для цивілізованого суспільства». Просто екологічного обміну. І от саме для кохання нормально не утворювати зв’язок на фізичному рівні. У багатьох є родичі, яких ми любимо, але не прагнемо постійного спілкування, бо нас «відганяє» поводження з нами, і ми таким чином «захищаємо» цінне для нас почуття.
Емоція і почуття — це зв’язок тонкого плану і фізична реальність може мати інший тип зв’язку.
Так само, в романтичних стосунках, нам простіше любити і не підтримувати фізичний зв’язок, бо любити не боляче, а коли знецінюють — боляче. В коханні відсутність дефіциту дає нам можливість обирати, чи потрібен нам такий фізичний досвід, або обирати сам формат стосунків. Тож, всім дівчаткам і хлопчикам які люблять поплакатись в соціальних мережах, що «втратили людину яка їх кохала» — переказуйте від мене вітання, бо щоб втратити людину, яка саме кохає — потрібно скотитись нижче рівня «звичайного людського ставлення».
Любов не втрачається через відсутність подвигів і зірок з неба. В неї немає потреби в жертовності. Вона не намагається змінити людину, тому не розчаровується відсутністю змін. Є тільки 2 причини: «знецінення» (а це впасти нижче рівня звичайного людського ставлення) і відсутність поваги (і це впасти нижче рівня звичайного людського ставлення).
Це закоханість може пройти сама по собі, людина може зцілити свою травму, що викликала дефіцит і прив’язаність, людина може «переключитись» на того, хто більш ефективного задовольнятиме емоційну потребу. Тому, якщо ви кажете, що дуже кохали одну людину і у стосунках із нею закохались в іншу — забудьте, перша історія не була про кохання. Це механізм закоханості, коли спадає гормональний тиск в одних стосунках, наша потреба загострюється, ми знаходимо інший пластир на ранку. І так по колу, в пошуках пластирів.
З коханням так не відбувається. Воно може бути довгим і дуже стабільним, бо йому не потрібен «допінг», йому потрібне лише середовище придатне для виживання.
Наприклад, з віком, в нас може не тільки зменшуватись кількість людей, які близькі, бо в нас відключається механізм закоханості ми стаємо більш самодостатніми, а навпаки збільшуватись, тому що от ми любимо людину і окей і нормально і любимо її собі спокійненько роками. і в нас може бути і 2 і 3 і 5 друзів, кохана людина, діти, яких ми любимо, батьки. Тобто, якщо ми вміємо любити — для нас це ресурсні не обтяжливі зв’язки. Можемо любити хоч весь світ і в залежності від того, до яких хв’язків готові інші — утворювати різні типи зв’язків, або любити і не утворювати.
Є ще такий аргумент, як «нам не по дорозі». Тобто, от ніби ми кохаємо одне одного, але по різному бачимо наш розвиток і наше майбутнє, тому не можемо бути разом. Всіх вітаю, можете завершувати страждати. Це не кохання двох. Це дуже складно пояснити, але річ в тому, що наші енергії — це частина загального плану Душі, і такий збіг енергій, який викликає саме кохання — це збіг планів. Тобто, коли мова про справжнє кохання в обох — це значить, що точно збіглись плани, тобто «спільний сценарій» існує. Якщо в парі кохає лише один, це значить, що так, як люди проживали своє життя вони йдуть різними шляхами. І та людина, яка не закохалась у відповідь — десь багато разів повертає не туди. І тут запитання не в тому, що «втратив людину», а куди ти взагалі ідеш? Не страждати потрібно, а подивитись що в вас з цією людиною потенційно спільного і йти напрацьовувати ці енергії, не для неї — для себе.
А от та, людина, що пішла — вона йде куди треба і зустріне кого треба. і для неї — не піти, це залишитись з тим, кому воно не треба, і не зустріти того, кому це потрібно. А нагадаю, що кохання — це віддавати. І неможливість його реалізувати в парі набагато гірше, за його відсутність.
Отже, якщо ситуація «ми обидва кохаємо, але нам не по дорозі» — не в обох було кохання. І це нормально. Так буває. І це люди можуть сплутати поняття, а Всесвіт це енергетична система. Математика. Ми можемо помилятись з оцінкою ставлення, енергетичні зв’язки — ні.